«Документальне кіно в нашій країні тримається на ентузіазмі авторів»

02 лютого 2017

Кухню багатьох провідних кінофестивалів складно уявити без індустріальної секції. Це паралельне життя, де режисери, продюсери, дистриб'ютори й програмери домовляються про партнерство, фінансову підтримку й, по суті, задають тренди майбутнього кінопроцесу. Цьогоріч на Docudays UA запрацює платформа DOCU/PRO.

 

Про те, для чого українській документалістиці своя індустріальна секція, розповідають фестивальні програмери Docudays UA Геннадій Кофман і Оля Бірзул, у матеріалі видання LB.UA.

 

Геннадію, пропоную одразу відкрити карти. Ідея створити індустріальну платформу DOCU/PRO обговорюється в нашій команді вже не перший рік. Але спочатку потрібно розповісти, що це взагалі таке?

 

Зазвичай на великих міжнародних кінофестивалях поряд із конкурсними та позаконкурсними програмами, орієнтованими насамперед на широку глядацьку аудиторію, працюють паралельні секції: маркет – ринок контенту (фільмів) – і так звана індустріальна секція, куди мають спеціальну акредитацію винятково професіонали. І тут вирує не менш, а, можливо, і більш жваве життя, аніж у залах і холах фестивальних кінотеатрів.

 

Думаю, що поява таких секцій зумовлена кількома факторами. Передусім тим, що в останнє десятиліття значно зросла кількість документальних фільмів, які випускаються щорічно: у деяких джерелах називають число до десяти тисяч стрічок. І це не рахуючи короткометражних та студентських. Уявімо, що відбірник кінофестивалю має на меті подивитися хоча б ці десять тисяч фільмів. Калькулятор мені підказує, що протягом року йому доведеться дивитися не менше ніж 27 годин на добу. Місія нездійсненна. Тому повинні бути якісь маяки, механізми, що допомагають звернути увагу: хто що знімає, які фільми й коли будуть готові. Другий фактор – обмеженість ресурсів. Сьогодні майже кожен режисер і продюсер, перш ніж реалізувати свій творчий задум, стоїть перед проблемою – де знайти гроші на майбутній фільм, як зібрати необхідний бюджет. А зважаючи на те, що більшість фільмів у Європі знімається в копродукції (об'єднання зусиль і ресурсів, творчих та фінансових, кількох країн), такі платформи допомагають знайти інвесторів, партнерів, копродюсерів.

 

Анна Акулевич та Олег Фіалко представляють свій проект «Джамала.UA» у рамках пітчингу «The Guadian» прямує в Україну»

 

І нарешті, фільм знімають для того, щоб його дивилися, тому на таких секціях можна знайти канали доставки фільму до глядача, а якщо пощастить, то навіть відшукати агента, який буде займатися продажами на телебачення й для кінотеатрального прокату. Окрім цього, режисери й продюсери можуть презентувати свій фільм на зовсім різних стадіях – від проекту до завершеного фільму – відбірникам фестивалів, закупникам телекомпаній, дистриб'юторам та іншим професіоналам. Тут відбуваються й публічні презентації, так звані пітчинги, і зустрічі один на один, а також конференції про тенденції ринку та можливості для кіноспівпраці в тій чи іншій країні.

 

І ось зараз забуваємо про скромність й упевнено говоримо, що Docudays UA – ідеальне місце для такої секції.

 

Безумовно. Кожен професіонал, який приїжджає на той чи інший кінофестиваль, цікавиться тим, що тут знімають і чи можна знайти партнерів для спільного проекту. Окрім цього, немає нічого ганебного, коли фестиваль вважає своїм завданням агресивно просувати проекти й фільми своєї країни.

 

А як ви думаєте, чому DOCU/RO важливо відкрити саме зараз? Наскільки готовий український документальний процес до її запуску?

 

Я б сказав, склянка наполовину повна. Ось уже кілька років ми спостерігаємо бум документалістики в нашій країні. Це ми можемо побачити навіть на прикладі нашого фестивалю Docudays UA. Торік ми отримали 99 заявок від авторів фільмів, що були створені в Україні або у співпраці з Україною. Цьогоріч я нарахував 106 таких фільмів. Нарешті здійснилася наша давня мрія – торік ми змогли заснувати національний конкурс на Docudays UA. Ось уже другий рік за підтримки Держкіно видаємо каталог авторської української документалістики, презентація якого відбувається на найбільших фестивалях документального кіно. Цей каталог – рекомендації Docudays UA для відбірників кінофестивалів, дистриб'юторів, інших представників кіноіндустрії. Є в каталозі й інформація про проекти, які перебувають на стадії виробництва.

 

Але половина склянки все ще порожня. Досі ветованим Президентом залишається закон про підтримку кіно. А отже не діє система рібейтів (тобто часткової компенсації затрат продюсера, яка функціонує в багатьох європейських країнах і залучає до країни іноземні кінопроекти, а отже й інвестиції). Усе ще на рівні ідеї залишається створення регіональних кінокомісій. Єдиним джерелом фінансування в нашій країні, як і раніше, є тільки Держкіно України. І хоча з кожним роком збільшується фінансування фільмів державою, і досі непосильне завдання – знайти засоби на розвиток проекту. Бо ж етап, коли режисер займається дослідженням теми, роботою в архівах, розробкою кінопроекту, створенням трейлеру, іноді займає від року до чотирьох-п’яти. І сьогодні в нашій країні все це зазвичай тримається лише на ентузіазмі авторів. Не кажучи вже про те, що більшість документалістів просто не має коштів, щоб поїхати навіть у ближнє зарубіжжя – до Польщі на ринки проектів.

 

Увесь цей час ми так відчайдушно намагалися зачарувати українську аудиторію документалістикою, що, схоже, самі створили ілюзію, ніби документальний фільм зробити простіше, аніж неігровий. І ось мені здається, частково ця помилка існує тому, що навіть деякі українські режисери не бачать різниці між телевізійною публіцистикою й неігровим кіно. У вас є пояснення, чому поширюються чутки, ніби неігровий фільм зробити дешевше?

 

Телебачення функціонує абсолютно за іншими законами. Для комунікації з аудиторією йому необхідні такі компоненти, як наявність ведучого (бажано місцевого недорогого селебреті, а ще краще – самого автора), щонайбільша кількість експертів і, безумовно, між цими компонентами – безперервний закадровий голос. Краще все це подавати під музику, що постійно лунає. Пауза 30 секунд у такому продукті – технічний брак. Картинка тут – річ навіть не вторинна, а майже не обов'язкова. Та й навіщо вона потрібна, якщо більшість дивиться телевізор потилицею. Зрозуміло, що зліпити подібну «документалку» (так недбало говорять про своє дітище самі автори) річ не мудрована. 2-3 знімальні зміни для інтерв'ю, кілька днів монтажу. Такий продукт чудово форматує не тільки свідомість і смаки глядачів, а й мислення авторів. Після року практики нічого іншого знімати вони вже не зможуть. А якщо людина ніколи не намагалася не лише стежити за розвитком сучасної документалістики, але й хоча б іноді дивитися щось інше, – не кажучи вже про те, що вона навряд чи навіть знає, що і в нашій країні робилися фільми, визнані світовою кінокласикою, – про що тоді говорити. Ну, а деяким телевізійним менеджерам, які керують створенням подібного форматного контенту, просто неможливо довести, що є кіно, на розробку якого автор вклав 5-6 років свого життя. Утім є й інша категорія менеджерів. І я дуже сподіваюся, що вони – наш потенційний партнер.

 

Поза тим, доступнішим став інструментарій. Сьогодні зняти відео можна на мобільний телефон, змонтувати в ноутбуці. Хоча можна й на телефоні. Ось і здається, що ж тут складного: робити документальне кіно? Утім, немає якоїсь певної константи, що визначає вартість фільму. Усе залежить від конкретного проекту. Але зазвичай серйозний фільм вимагає чималих коштів. Скажу зі своєї продюсерської практики: скільки б я не намагався оптимізувати бюджет, усе одно середня вартість європейського документального фільму (або фільму, знятого в копродукції з європейцями) коливається в межах 150 – 250 тисяч євро. У США бюджети доходять до 500 тис. доларів. Але ж вартість фільму – це не тільки витрати на техніку, вертольоти, експедиції. Це ще й вартість унікальних архівних матеріалів і, зрештою, вартість інтелектуальної праці.

 

Геннадій Кофман (фото Євгена Ворона)

 

Якось ми проектували новий фільм з європейцями. І під час розмови з моїми партнерами я сказав, що за правилами нашого Кабміну ми можемо заплатити за сценарій повнометражного документального фільму близько 600 євро. Пауза моїх співрозмовників тривала добу. Після чого вони намагалися дуже делікатно мені пояснити, що їх просто ніхто не зрозуміє... що ніколи не може бути... щоб творчу працю так мізерно оплачували. На жаль, у нашій країні говорити про адекватну вартість творчої праці й досі вважається непристойним.

 

Зараз ми плануємо кілька проектів у межах DOCU/PRO. І детальніше про кожен із них будемо розповідати в нас на фестивальному сайті. Але ось зовсім недавно я стикнулася з тим, що серед українських документалістів існує певна недовіра до міжнародних лабораторій для молодих режисерів, нібито це дорого й неефективно. Як ви думаєте, чому?

 

Останніми роками в професійному середовищі слово «пітчинг» набуло іронічного відтінку. Справді, сьогодні доволі поширеним явищем стали всілякі освітні програми для документалістів, де їх вчать, як підготувати проект для презентації, розповідають про правила функціонування міжнародного ринку. Вартість участі в такій лабораторії задоволення дуже недешева, наприклад, від 800 до 5 тисяч євро. Хоча, слід зауважити, учасники з України іноді можуть отримати від організаторів грант, що повністю або частково компенсує вартість навчання. Але все одно це без урахування витрат на проїзд та проживання протягом тижня, а то й більше, в країні, де відбувається тренінг. Зазвичай такі програми закінчуються пітчингом – тобто публічною презентацією проекту.

 

Режисерка Світлана Шимко представляє свій проект «Ленінопад» у рамках пітчингу «The Guadian» прямує в Україну»

 

Дуже часто сюди як експерти (назвемо їх журі) приїжджають люди абсолютно випадкові, які не збираються нічого вкладати в проекти, що їм презентують. Але навіть якщо й приїжджають реальні гравці ринку, є безліч умовностей, що заважають нашим документалістам знайти інвестора на такому пітчингу. Передусім необхідно мати копродюсера в країні, яку представляє інвестор, тому що інвестори працюють тільки з компаніями-резидентами своєї країни. У крайньому випадку – Євросоюзу. На пітчингу потрібно мати вже щонайменше 30% підтверджуваного фінансування. Іноді вирішальний фактор – наявність чи відсутність участі в копродукції телебачення в тій країні, яку представляє автор. Ще один вирішальний фактор – наявність інтересу в продюсера з іншої країни: дуже важливо пропонувати не тільки фінансову, але й творчу участь у спільному виробництві фільму. Якщо ж всі вакансії вже заповнені й вам потрібні тільки гроші, навряд чи це зацікавить когось із потенційних копродюсерів. І, нарешті, оскільки ім'я режисера нічого не говорить інвестору, навіть якщо проект цікавий, найоптимістичніше, що можна почути: добре було б подивитися чорновий монтаж. Але ж для цього чорнового монтажу потрібно якось примудритися зняти фільм. А як це зробити, якщо грошей немає? Зрозуміло, що такі круїзи стають марною тратою. Хіба що розширення контактів, кола знайомств. Але не кожен може дозволити собі інвестувати в таку розкіш.

 

Водночас я знаю й позитивні приклади, коли завдяки подібним програмам проектувалася й реалізовувалася успішна стратегія просування проекту від пошуку фінансування до фестивалів та продажу прав на покази різними телекомпаніями.

 

Церемонія закриття Docudays UA-2016

 

Цьоріч ми готуємо пілотний DOCU/PRO, але в нас, природно, великі плани на майбутнє. Розкажіть, як буде розвиватися ця платформа й на які саме лакуни в кіноіндустрії буде націлена?

 

Я думаю, що основний фокус повинен бути спрямований насамперед на підтримку, зокрема фінансову, для розвитку кінопроектів молодих документалістів, на допомогу в пошуку партнерів для першого кроку в реалізації їхнього фільму. І тут для нас дуже важливо, щоб ця платформа була результативною, дієвою, мала призовий фонд. І дуже хотілося б, щоб на індустріальній платформі активними учасниками стали представники телевізійних каналів. Адже має настати час, коли телебачення теж стане повноцінним партнером у створенні гарної української документалістики.

 

Я також сподіваюся, що з кожним роком наша платформа все більше залучатиме професіоналів і з інших країн, зацікавлених в копродукції з Україною.

 

Утім, останнім часом в українській кіноіндустрії теж відчувається змінний вітер. Що, на вашу думку, зараз змінюється в кращий, а що в гірший бік?

 

Змінюються правила функціонування ринку. Сьогодні кіно із факту мистецтва стає насамперед продуктом, товаром. А з урахуванням того, що місткість ринку значно менша, аніж кількість продукту, знайти кошти на фільм, окупити його з кожним роком стає все складніше. І на відміну від іншого товару, кожен фільм – це живий організм, правила життя якого щоразу розробляються заново. Звісно, на перший план висуваються питання маркетингу, бюджету, переговорів із потенційними партнерами.

 

Існують дві радикальні позиції. Одні кажуть, не довіряйте продюсерам, вони всі негідники, які наживаються на праці нещасних режисерів. Я ж уважаю, що найголовніше для режисера знайти свого продюсера, який захистить його від усієї цієї метушні й залишить поле для кіно, творчих мук та для роботи зі смислами. Бо з того моменту, коли режисер стане сам собі продюсером – для кіно як мистецтва він втратиться назавжди.

 

З нас усіх ви найдосвідченіший фестивальний мандрівник. Які міжнародні індустріальні платформи можуть зацікавити українських документалістів?

 

Безумовно, особистий досвід, напрацювання контактів ніщо замінити не зможе. Краще відвідувати щонайбільше платформ, розширювати коло знайомств і робити якісь власні висновки. Але мені здається, що Польща (Краківський і Варшавський кінофестивалі), Чехія (Їглавський фестиваль документального кіно і One World у Празі), Німеччина (фестиваль DOK Leipzig) – це країни, де більш дружні до нашого досвіду, де легше знайти спільні естетичні принципи, легше знайти взаєморозуміння. Але все одно не раджу в першу ж поїздку брати великий мішок для грошей. Навряд чи він вам стане в пригоді. Дистанція між презентацією проекту та підписанням контракту займає чимало часу.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
23–30
березня 2018
2
мiсяцi до початку прийому заявок

Завантажуйте мобільний додаток Docudays UA