Цього року кращі фільми конкурсу DOCU/ЖИТТЯ разом зі своїми колегами обиратиме нідерландська режисерка російського походження Альона ван дер Хорст. Команда Docudays UA вже давно мріяли про те, щоби запросити її до України. І от нарешті склалося. Про той ключ, який допомагає зрозуміти фільми цієї талановитої режисери, розповідає редакторка нашої фестивальної газети Галя Василенко. Далі про своє повернення до України говорить сама Альона.
Альона ван дер Хорст вивчала російські мову і літературу – хотіла бодай трохи наблизитись до рідного простору, з котрого виїхала, будучи ще зовсім дитиною. Дивно, але коли дізнаєшся про її літературознавчу освіту, все якось стає на свої місця – наче це був таємний ключ до її фільмів, котрий прояснює цю гармонійну несумісність поетичного і документального.
Майже кожен фільм – це особисте переживання авторки: за кілька годин до виверження вулкану в Бамі вона говорила чоловікові, що хотіла б туди поїхати – так народилися «Голоси Бама»; фото її батька у «Після весни 68го»…
Водночас, кожен фільм Альони зберігає власний ритм, свій стиль, свою кольорову і музичну гаму. І, по суті, це навіть на документалістику не схоже – документальність видають лише біль чи страх, чи відчай в очах учасників тих історій, про які вона розповідає.
Найбільш знана стрічка Альони ван дер Хорст – документальний фільм про російського поета Боріса Рижого – сплетіння музики, поезії й історії про життя, котре не витримало. Для самої режисерки ця стрічка є ще й тому знаковою, що це було глибше знайомство із реаліями своєї батьківщини. Для російської і української публіки – фільм важливий через сюжет, історію, якою просякнута наша реальність. Альона ван дер Хорст отримала нагороду за цю стрічку як за найкращий середньометражний документальний фільм на Амстердамському фестивалі документального кіно 2008 року та нагороду за найкращий документальний фільм Единбурзького МКФ. На рахунку кожного фільму Альони – низка нагород і визнань провідних фестивалів документального кіно.
«Бажаю вам жити в цікаві часи». Це китайське прокляття згадується мені, коли я думаю про вас, українці. Для режисера-документаліста такі часи – не тільки прокляття, але й можливість. Адже ми – очевидці змін і руху, що відбуваються в суспільстві, у свідомості й долях окремих людей, у всій гамі емоцій. Усе це про рух, бо саме слово «емоція» походить від латинського слова «emovere», що означає «рух у певному напрямку».
Життя рухається по спіралі. Дипломну роботу я знімала в Києві і в Одесі. Це був 1997 рік. Я познайомилася з Семеном Глузманом, і він розповів мені про зловживання психіатрією в радянський час. У результаті я зняла «Даму в білому капелюшку», а згодом – короткометражний фільм про дружбу Семена Глузмана та його колишнього ворога, генерала КДБ. І ось через 18 років я повертаюся в Україну з невеликою ретроспективою.
Світова історія й особисті людські долі тісно переплетені. Це червоною ниткою проходить через мої фільми. Знімаючи фільм про Ермітаж, я не стільки цікавилася творами мистецтва, скільки тим, як «ермітажники» рятували мистецтво в часи воєн і революцій, і як мистецтво, у свою чергу, рятувало їм життя. «Боріс Рижий» – не просто про поета в доленосні перебудовні часи, а й портрет втраченого покоління. А «Голоси Бама» – це голоси тих, хто заново вчиться жити після землетрусу в їх рідному місті.
Ми переживаємо перехідний період, період руху, про який наші діти будуть розповідати своїм дітям. У минулому ми ділилися історіями, сидячи навколо багаття. Тепер ми ходимо на кінофестивалі, але історії універсальні. І ці історії будуть розказані знову в наступному поколінні. Поет Боріс Рижий, коли його запитали, на яку тему він хотів би написати новий вірш, сказав: «Про життя, любов і смерть. Немає інших тем».
Альона ван дер Хорст, режисерка
На фото - кадр з фільму «Голоси Бама»
