Щороку ми готуємо для наших глядачів щось українського виробництва. Торік ми показували на відкритті Docudays UA «Євромайдан. Чорновий монтаж». Цього разу ми готуємо цикл короткометражок про те, що було після Майдану, у що переросли громадські ініціативи, чим тепер займаються волонтери. Поки ми готували цей новий альманах, «Євромайдан...» активно мандрував Європою, встиг побувати у Канаді і США, а нещодавно одна з режисерок фільму Катя Горностай представляла фільм в Ізраїлі. Для нас важливо було показати цю стрічку у країні, де так само точиться війна, де повно наших співвітчизників, вони теж хочуть зрозуміти, що сталося в нас, хочуть поділитися своїм досвідом життя поряд із бомбосховищами. А далі розповість Катя.
Цього разу я вперше летіла із зими в літо, з моєї молодої країни, що переживає тяжку війну, в також молоду державу, яка уже давно перебуває в стані війни.
В Ізраїлі я зустріла дуже хороших людей: Надю, напівросіянку і напівгрузинку, Вітю, що прожив першу частину життя на Донбасі, а в 1998 емігрував і вже давно мешкає в Тель-Авіві. Вони зустріли мене, та дуже по-сімейному прийняли. Показ у рамках проекту «Музеон», який вони курують, був запланований на той самий день. Ми сіли за кавою з кардамоном, щоби з’ясувати деталі обговорення, яке мусило відбутися після фільму, погодились, що не збираємося говорити про теперішні події та політику, що будемо всіма силами відваджувати від цього допитливих глядачів. Але глядачі виявилися крутіші, ніж ми сподівалися. І питання зрештою стосувалися лише кіно, а саме – процесу його створення, як наприклад: «скажіть, ми дивимося документальне кіно і люди в ньому реальні, але ж вони бачили камеру в ваших руках, отже вони не можуть бути на сто відсотків собою у кіно, вони ж певно також грають роль?». Також ми обговорювали різницю сприйняття нашого фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж» до початку війни на Сході і зараз – «чим більше минає часу, тим більше змінюється сприйняття і ти дивишся на одні й ті самі кадри, але інакшим поглядом, ніби через все нові й нові події в цій історії». Глядачі помітили багато цікавих речей, яких навіть ми, монтуючи це кіно, не бачили: «ось у вас в першому ж епізоді на цю “йолку” вішають такий чорний прапор. На ньому щось написано про смерть. Одразу відчуваєш, що закінчиться все дуже погано. Чи ви навмисне зробили такий символічний початок?», або «ваш фільм знятий силами понад десятьох людей, але видається наче знімала його лише одна людина, настільки цілісно він виглядає».
Після показу ми разом із Надею і Вітею, а також з ізраїльською дівчиною Анною (в якої також, як виявилось, є родичі на Донбасі) пішли до темного нічного Середземного моря. Із-за нього постійно летять літаки, бо аеропорт Бен-Ґуріона зовсім поряд із Тель-Авівом. Коли вони ще дуже далеко і лишають на хвилях білу «місячну» доріжку, то схожі на велетенські зірки, а наближаючись гуркотять і лякають. Ми від самого початку домовились не говорити про війну. Але натомість говорили про усі «наші» війни: російсько-грузинську 2008-го, вже більш ніж 50-річну ізраїльсько-палестинську та про останню — російсько-українську.
Це було дуже дивне відчуття — бути так далеко від дому, але серед настільки своїх людей. Вони мешкають в арабському містечку Яффо, що в передмісті Тель-Авіва. Коли Надя проводжала мене до аеропорту, наказала не зізнаватись на паспортному контролі, що я гостила саме там: «Знаєш, просто існує стереотип, що в Яффо самі араби, і що там небезпечно, то краще скажи, що ти жила в Тель-Авіві». Вітя сміявся з мого київського гостинця — цукерок «Вечірній Київ» «президентського виробництва», а також постійно жартував що він «пацан із Донбасу». Розказував, що перевіряє цим закидом людей з Росії й України: «уявляєш, вона питає у мене, звідки я родом — кажу, що я донецький — її аж перекосило». І це, до речі, Вітя розказує історію про представницю українського культурного центру, що відмовила в допомозі показу «Євромайдану», але просила безкоштовні білети на фільм для себе і співробітників.
На показ фільму прийшла також ізраїльська режисерка Джулі Шлес, з якою ми познайомились півроку тому у Вільнюсі. Вона міцно обійняла мене і сказала, що дуже переживає за те, що відбувається зараз в Україні. «Знаєш, у нас теж не все спокійно, ба більше, в мене таке враження, що наше суспільство радикалізується, й ті теми, які ми могли обговорювати ще кілька років тому, тепер замовчуються. У цієї війни (у секторі Гази) все більше прихильників і я боюся, що може статися щось жахливе», — казала вона, розповідаючи про новий фільм, що зараз знімає в Єрусалимі. Ми встигли поговорити зовсім недовго, півгодини перед показом провели в тель-авівському кафе. Надворі була справжня весна (оскільки зими в Ізраїлі не буває, тобто буває, але це не зима у нашому розумінні) й усі люди навколо голосно говорили і сміялись. Важко було повірити, що мало не щороку сюди, навіть у це місце, долітають бомби, що над містом звучить протяжна сирена, а люди не поспішаючи йдуть у схованки.
Так чудово збіглося, що в Ізраїлі живе ще одна дорога мені людина. Моя московська однокурсниця поміняла холодну сіру Москву на пальми і солоне повітря Тель-Авіва, не зовсім за власним бажанням, а з необхідності. Вона перемогла тяжку хворобу, тепер у неї відростає кучеряве волосся, таке м'яке на дотик: «Катя, смотри, я похожа на маленького Пушкина… странное чувство». Вона водила мене вечірніми вуличками Тель-Авіва, розказуючи про таких гарних тутешніх дівчат і таке неспокійне Середземне море – «Знаешь, я не купаюсь, я люблю смотреть на него. Оно вообще опасное, волнорезов-то нет, говорят в нем то и дело кто-то утопает». Ми дивилися на темне море і проводжали літаки: «Зато летать я вообще не боюсь. Катя, мне так спокойно, когда самолет только отрывается от земли».
Останнього дня, коли лишалось декілька годин до літака, я пішла навідати море засвітло. Воно, бурхливе, але сонячне, проковтнуло монетку 50 копійок. Я подумки подякувала за мирне тутешнє небо, яким я скоро полечу додому.
В аеропорту, після численних паспортних контролів і найприскіпливіших перевірок, які тільки доводилося проходити, я за вказівкою Віті потерла носа бюсту Бен-Ґуріона, що стоїть на шляху в третій термінал. Вітя каже, що якщо поспостерігати за бюстом, можна побачити як кожні півгодини до нього підходить охоронець і ніжно мацає порожнину в голові пам'ятника, аби хтось раптом не підклав туди вибухівку.
Дорогою додому я роздивлялася велику групу ортодоксальних євреїв, які їхали до Києва. Вони гомоніли, ходили по салону літака, перелазили одне до одного у крісла, ділилися дітьми. Дві дівчини, що сиділи поряд, здавалося, ні на мить не змовкали усі три години. Після успішної посадки літака увесь салон заспівав радісну молитву. Бо всі ми ще досі живі.
Катерина Горностай, режисерка
