26 березня російський документаліст-провокатор Аскольд Куров проведе на фестивалі майстер-клас. Одна з головних ідей, яку він пояснюватиме під час зустрічі – наскільки важливо, щоб події, які фільмує документаліст, ставали персональним переживанням. Саме так – крізь себе – Аскольд наразі пропускає долю Олега Сенцова, якому він присвятив свою нову стрічку. Уривки з неї показуватимуться на фестивалі. Режисер розповів, як проходить робота над цією картиною, а також про те, як православ’я заміняє комунізм, а документальне кіно стає протиотрутою від пропаганди.

Наразі ви знімаєте фільм про Олега Сенцова. Що це буде за стрічка?

Як тільки Олега привезли в Москву, я почав ходити на перші суди. Тоді я зрозумів, що можу тільки постояти поруч, і помахати здалеку. Та мені хочеться якось йому допомогти, і я почав знімати те, що відбувається навколо. Головний герой у цій стрічці – його сестра Наталя. Вона є кординатором дій у всіх акціях на підтримку на захист Олега.

У роботі над цією стрічкою дуже важливо, що я знав Олега особисто. Адже якщо історія ніяк не стосується документаліста, то її досить важко пережити відсторонено. Ми познайомились з Олегом ще у 2011 році. Він написав мені у Фейсбуці, що подивився мій перший документальний фільм. Він просто поділився враженнями і з тих пір ми переписувалися. Потім бачилися на московській прем’єрі «Гамера». Але спілкуватися продовжували по переписці.

Як ви обираєте теми для своїх стрічок?

Зазвичай це теми, які мене торкаються, і які я особисто переживаю. Взагалі, документальне кіно для мене – це своєрідна психотерапія. Я знімаю кіно, щоб розібратися у якійсь проблемі, і щось зрозуміти.

Натискати на больові точки країни, у якій живеш – це патріотизм?

Так, це дуже важливо. Окрім власної психотерапії, документальне кіно – це ще й спроба змінити ситуацію, яку ти вважаєш неправильною. Питання не в тому, щоб вивалити на екран негаразди, що актуальні для соціуму. А в тому, щоб діагностувати проблеми, які заважають жити краще. Інколи хтось говорить, що єдина мета подібних фільмів – очорнити суспільство чи державу. Але це не так. Шкідливо саме замовчати чи викривити проблемні факти про свій соціум чи державу. Здається – це одна з найстрашніших речей, що лишилися з нашого лицемірного радянського минулого. Тоді вважалося, що якщо ми не говоримо про проблему, то її немов би й не існує.

Акції протестів опозиції та ЛГБТ підлітки, про які ви розповідали у своїх стрічках, для офіційної Росії є проблемою. Вони випадають із офіційно визнаної системи цінностей вашої країни. Та коли ви знімаєте фільм «Ленінленд», про музей радянського вождя, то виявляється, що цей музей та пам'ять про Леніна – також випадають із системи цінностей сучасної Росії. Адже у фільми добре показано, що він тримається лише на ентузіастах, які за мізерні зарплатні зберігають пам'ять про вождя. У зв’язку з цим виникає питання – що ж тоді не випадає з системи цінностей сучасної офіційної Росії.

Патріотизм, перемога у Другій світовій, політ Гагарина... Серед іншого, це й православ’я, яке наразі зайняло місце комуністичної ідеології. Тобто православна церква стала своєрідним міністерством ідеології. Музей Леніна є символом цього ідеологічного синтезу. Напроти нього будується церква, а екскурсоводи аргументують ідеї Леніна цитатами з Біблії.

Наразі в Україні продовжується Ленінопад. Кількість знесених пам’ятників Леніну за роки Незалежності наближається до чотирьох тисяч. А як із Ленінопадом у Росії?

У Росії – звісно, ніяк. Але я чудово розумію, що для людей символ пам’ятника Леніну, якого зносять, – дуже важливий, як етап. У Росії ми це ще не пройшли, і, гадаю, нам до цього ще далеко. Власне «Ленінленд» про те, що ми застрягли на зміні епох. У нас лишається незмінною радянська система. Сьогодні її намагаються облаштувати новими декораціями. Але ж міняти треба власне фундамент системи. Партійні функціонери у сучасній Росії продовжують мислити так само, як і за радянських часів. Пропаганда, що наразі заполонила російське телебачення, користується радянською пропагандистською риторикою. Вони навіть не вигадали нічого нового. Від чого у моїх співвітчизників є жахливе відчуття, що ми просто перенеслися у минуле.

Як на ваші стрічки реагує офіційна влада?

Гадаю, владі – не до моїх стрічок. Мої фільми не мають шансів бути показаними на офіційних телеканалах. Після одного з показів мого фільму «Діти 404» якась патріотично-православна організація порушила прокурорську перевірку. Крім того, православні активісти намагалися зірвати показ цієї картини у Владивостоці.

Чи траплялося, що після показу вашого фільму, якій підіймає ту чи іншу проблему суспільства, хтось брався за її вирішення?

Безпосередньо – ні. Проте мої стрічки міняли думку окремих людей про ту чи іншу проблему. Наприклад, ми отримали багато відгуків на стрічку «Діти 404». Найважливішими серед них для себе вважаю відгуки батьків, які після перегляду по-новому поглянули на цю проблему. Вони починають розуміти, що гомофобія практично нічим не відрізняється від расизму чи націоналізму. Та найважливіший відгук на цей фільм був від одного хлопчика з нетрадиційною орієнтацією, який сказав, що після перегляду «Дітей 404» відкинув ідею про самогубство.

Напевне, у вас не рідко виникає бажання в певний момент відкинути камеру і втрутитися у ситуацію, та допомогти своєму персонажу. Чи траплялося, що ви відкладали камеру і перетворювалися зі спостерігача на учасника подій?

Поки я не потрапляв у настільки критичну ситуацію, коли б було необхідно відкинути камеру і втручатися у ситуацію. Але в таких випадках треба визначити для себе – ти спостерігач-документаліст, або учасник подій. Адже поєднувати ці дві ролі принаймні мені не вдається.

Чим ви займаєтеся окрім документалістики? Адже навряд чи у Росії можна прожити тільки за рахунок таких фільмів.

Чисто для заробітку я займаюся фрілансом – щось знімаю, щось монтую…

Коли я дивився ваш фільм «Зима, уходь» до Євромайдану, то він мені здався дуже оригінальним. У ньому дуже цікаво показується протестна діяльність зсередини. Проте після Євромайдану цю стрічку переглядати вже не цікаво. Адже події, які в ній показуються набагато менші за масштабом, аніж те, що відбувалося в центрі Києва.

За концентрацією подій та результатами – мітинги у Москві та Євромайдан, звісно, порівнювати важко.

Які останні тенденції в документалістиці?

У Росії документалістика набуває нового значення. Наразі вона може стати протиотрутою у пропагандистському потоці інформації. Можна багато про що розповідати у новинах та брехати, проте документальні кадри легко руйнують усі ці пропагандистські конструкції. Документальні кадри можуть бути свідченням реальності, про яку мало говорять. Навіть якщо вигадані пропагандистські кадри зрежисовані дуже професійно – глядач розпізнає в них брехню, якщо поряд із ними побачить правдиве документальне кіно.

Сьогодні активно зростає зацікавленість до документального кіна, і багато хто почав знімати такі фільми. Знаю, що в Україні наразі розгортається просто якийсь бум документального кіна.

Розмову вів Антон Філатов