Юля Сердюкова, продюсерка фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж», про неочікувану подорож до «штату ковбоїв», де вона не зустріла жодної людини в характерних чоботях та капелюсі, та про «труднощі перекладу» між російським культурним центром та українською діаспорою у Техасі.
Це була моя перша в житті подорож до США і друга – на інший кінець земної кулі. Так сталося, що перший (і наразі єдиний) американський штат, який я відвідала – це скандальний амбітний Техас. Тож прошу всі глибоко суб’єктивні враження, описані нижче, списувати на десинхроноз і культурний шок. А почалось усе так: я отримала листа з проханням дозволити показ фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж», одним із продюсерів якого я є, в рамках фестивалю «Образи Росії», що його вже багато років поспіль організовує російський культурний центр «Наш Техас». Моментальну відмову зупинило дві думки: 1) якщо ці люди хочуть показати «Євромайдан», значить, нам по дорозі; 2) Віталій Манський, режисер і директор «опозиційного» російського фестивалю документального кіно «Артдокфест» – а саме на нього посилались техасці – не порекомендував би нас будь-кому. Ми порадились із колегами і зійшлися на тому, що головна мета створення цього фільму була й залишається дотепер – ділитися нашим баченням (під «нами» я маю на увазі 10 режисерів, 3 продюсери та решту людей, які працювали над стрічкою) української революції, тож не будемо марнувати жодної можливості. А для того щоб поспілкуватись із глядачами особисто, до Америки разом із фільмом поїхала я.
Г’юстон зустрів мене температурою у +30 за Цельсієм наприкінці жовтня, фантастичними дорожніми розв’язками (пам’ятаєте другий сезон «Справжніх детективів»?), блискучими хмарочосами, безмежним потоком автівок на дорогах і …апокаліптичною відсутністю людей на вулицях. Виявилося, що це молоде місто (засноване лише в 1836 році) геть не пристосоване для пішоходів – там майже відсутня інфраструктура громадського транспорту, а тротуари є лише де-не-де. Мій план провести єдиний вільний від кінопоказів день «гуляючи містом» викликав здивування та ввічливі посмішки у місцевих. У результаті, я провела багато часу на пасажирському сидінні поруч із співробітницями «Нашого Техасу» та іншими добрими людьми, які показували мені Техас і доставляли до місць показів фільму. Під час поїздок ми багато говорили, і ці розмови стали для мене не менш вагомою частиною культурного шоку, ніж те, що я бачила крізь лобове скло.
В одній із таких автомобільних подорожей Софія Ґрінблат, директорка фестивалю та центру «Наш Техас», а також головна редакторка однойменної російськомовної газети, розповіла мені свою історію. Софія – родом із Вінниці, інженер за фахом, до Штатів переїхала під кінець Перебудови – одна з маленьким сином, не маючи жодних домовленостей про роботу та навіть не вміючи керувати авто. Незабаром вона вже працювала за фахом, а у вільний час дописувала в газету «Наш Техас». Для російськомовної Софії газета та пов’язана з нею спільнота дещо втамовували тугу за домом. Поступово газета та культурна діяльність довкола неї стали основною роботою Софії, а любов до документального кіно й ідея організувати фестиваль прийшли від потреби дізнаватися про життя тієї частини світу, яку вона полишила, через людські історії, а не з новин. За останні роки гостями фестивалю були вже згадуваний Віталій Манський, славнозвісна Марина Разбєжкіна, деякі її учні та багато інших цікавих режисерів. Фільми зазвичай демонструють в університетах штату, а іноді роблять додаткові покази в кінотеатрах. Окрім нашої стрічки, в програмі цьогорічних показів були «Разом» Дениса Шабаєва (минулорічний переможець головного конкурсу Docudays UA) та «Музей “Революція”» Наталії Бабінцевої. Що ж, ми опинились у чудовій компанії, і це був іще один добрий знак.
Втім, парадоксальний лінгвістичний дисонанс не давав мені спокою, і під час тієї самої автомобільної розмови я запитала в Софії, як їй, українці за походженням, працюється під назвою «російський культурний центр». Здається, моє запитання викликало таке саме ввічливе здивування, як і пропозиція прогулятися пішки містом. Назви центру й фестивалю були вигадані багато років тому, за цей час вони обросли постійною аудиторією, і міняти їх тепер – контрпродуктивно, так би мовити. До того ж, довкола культурної діяльності центру збираються вихідці з багатьох країн колишнього Радянського Союзу, в тому числі й російськомовні українці. Деякі з них від початку революції та війни в Україні перейшли до більш тісного спілкування з українською (і підкреслено україномовною) діаспорою, проте багато хто залишився, адже погляди більшості учасників російськомовної спільноти цілком адекватні: як свідчення цього, численні публікації в газеті «Наш Техас» на підтримку України. Як виявилося, поміркованість поглядів російськомовних техасців збиває з пантелику не лише мене. Промовистою фінальною рискою в нашій розмові стали такі слова Софії: «Російське консульство в Техасі нас не підтримує через наші проукраїнські публікації в газеті, а українська діаспора з нами навіть розмовляти не хоче – через назву. Так і живемо».
З представниками української спільноти Г’юстона мені довелося познайомитись після показу в одному з найкращих кінотеатрів міста, організованому спільно із Радою з міжнародних справ (World Affairs Council). Серед них були й молоді дівчата, які переїхали до світової столиці нафтопереробки після закінчення Івано-Франківського університету нафти і газу й тепер проектують буріння свердловин на півдні Штатів, і представники української еміграції в третьому поколінні, чиї бабусі й дідусі тікали від радянської влади ще на початку минулого сторіччя. Попри очевидне напруження в стосунках між представниками двох спільнот, ми все ж таки закінчили вечір за одним столом. Наважусь припустити, що сам фільм, цікава розмова в залі після нього (говорили в основному про теперішню війну, як виявилось, майже всі присутні в залі були на одному боці), а також той факт, що я, гостя фестивалю – двомовна киянка, змогли згуртувати всіх порядних людей, не залежно від культурної приналежності хоча б на один вечір. Летіти за океан варто було хоча б заради цього.
Наступний вечір і день по тому я провела у компанії родини Михайла та Лідії Бондар-Балагутрак – українців, народжених уже в США. Лідія – художниця, виставки якої проходять по всій країні. Її гостро політичні роботи часто стосуються болючих точок нашої історії – голодомору, Чорнобилю, перипетій останніх років. Михайло – в минулому директор нафтопереробного заводу. Разом вони – надзвичайно інтелігентна та приязна родина. Протягом одного дня пан Михайло показав мені (переважно з вікна авто) пів-Техасу: Г’юстонський медичний центр (один із найбільших у світі), Університет Райс (один із найкращих приватних вузів у Штатах), Г’юстонську «нафто-хімічну долину», бідні мексиканські квартали на околицях міста, острів Ґалвестон (колишній центр работоргівлі на півдні країни) та, врешті-решт, славнозвісний космічний центр НАСА імені Ліндона Джонсона. У машині ми багато розмовляли, і не лише про історію штату й міста, а й про стосунки з російськомовною спільнотою.
Михайло та Лідія говорили про те, що деякі американці й досі сприймають Україну як частину Росії, а тому так важливо уникати подібних «непорозумінь» як показ українських фільмів під егідою російського культурного центру, та ще й у рамках фестивалю «Образи Росії», попри найкращі наміри його організаторів; говорили про важливість правильної транслітерації українських назв англійською (як-то Kyiv, а не Kiev) з тих же міркувань; про фантастичні колажі пані Лідії зі статей техаських газет, присвячені революції та війні в Україні; про їхню першу подорож на історичну батьківщину з гуманітаркою в 90-х та ще багато про що. В їхніх розповідях відчувався біль поколінь, і не співчувати їм було неможливо.
Перетравлюючи ці розмови під час споглядання індустріальних пейзажів півдня Техасу з вікна автомобіля, я багато думала. Про однаково гостинні вечері й цікаві розмови в родинах Ґрінблат і Балагутрак; про те, як обидві родини жертвують гроші на допомогу українським солдатам; про те, як у кожному з них відчувається відбиток часу, коли вони чи їхні родини покинули Україну, і як однаково їхні турботи відрізняються від тих, що хвилюють моїх співвітчизників зараз (тонко, майже непомітно, на перший погляд, і водночас – вражаюче, як і Америка відрізняється від «старого світу»); про те, що кожен із них по-своєму правий, і про величезну культурну прірву, яка їх розділяє. А ще про паралелі цієї культурної прірви з вічним конфліктом між Західною та Східною Україною, який, на думку багатьох, уможливив теперішню війну.
Мені дуже хочеться розповісти про інших людей, яких я зустріла, та інші цікавинки, побачені в Америці. Наприклад, про фантастичних молодих викладачок Техаського університету в Остіні – українку Оксану та росіянку Марину, які приятелюють й однаково захопливо розповідають про принади та тривоги життя в Америці. Про економічне диво Техасу й штаб-квартири Facebook та Google, про Капелу Ротко й одну з найкращих у світі колекцій сюрреалістів у музеї «Меніл Колекшн» у Г’юстоні, про скелети всіх відомих людству динозаврів на палеонтологічній виставці в Г’юстонському музеї природничих наук, про візит до Техаського капітолію в Остіні, штормове узбережжя Мексиканської затоки в Ґалвестоні, про Геловін, вражаючі автомагістралі та смачнюще місцеве пиво. Проте для цього мені знадобиться написати окрему маленьку книжку, а мій письменницький запал стрімко добігає кінця.
Кілька думок насамкінець. Протягом останніх двох років команда фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж» об’їздила кілька десятків фестивалів документального кіно, зокрема найпрестижніші в світі, але жоден із них не продемонстрував важливість подібної культурної дипломатії сильніше, ніж ця неочікувана подорож до «штату ковбоїв» (до речі, за час свого перебування там я не зустріла жодної людини в характерних чоботях та капелюсі наживо – лише на епічній фресці на автостанції в Остіні). Нехай наївно прозвучить, але якщо документальне кіно хоч трохи допомагає людям гуртуватись довкола фундаментальних цінностей попри культурні та мовні розбіжності – чи не в цьому його головна місія?
І ще особисте. Я ніколи раніше особливо не хотіла побачити Америку, але тепер дуже хочу ще хоч раз туди повернутись.
Текст та фото: Юля Сердюкова
На головному фото: картина Лідії Бондар-Балагутрак «Scrubland»
