Їглава. Прямучи білою лінією

19 листопада 2015

Тетяна Мала, піар-менеджерка Docudays UA, про своє перше знайомство з найголовнішим документальним фестивалем центральної та східної Європи – Міжнародним фестивалем документального кіно в Їглаві (Jihlava International Documentary Film Festival).

 

Пустинне чеське містечко в 130 км від шумної туристичної Праги легко могло би таким і лишитися, якби не веління самої природи в тепер уже далекому 1997 році. Саме тоді Марек Говорка (директор Jihlava IDFF) та його однодумці вирішили організувати невеликий фестиваль-кіношколу для молодих любителів документалістики. Проте за тиждень до його початку в містечку, де вони збиралися провести це докусвято, сталася повінь, і учасники перебралися до Їглави на запрошення місцевого кіноклубу. Так проста вигадка кількох студентів перетворилася на найбільший фестиваль документального кіно в центрально-східній Європі. Саме він став моїм першим кінофестивалем за межами України, де мені пощастило представляти наш Docudays UA.

 

 

Навіть під час фестивалю Їглава нагадує місто-привид, і я довго не могла позбутися відчуття, що я, мов їжачок у тумані, блукаю навпомацки в пошуках друга, який підкаже мені правильний шлях. «Прямуй білою лінією – і знайдеш усе, що тобі потрібно», – з усмішкою каже мені один із гостьових координаторів фестивалю. Виявилося, що всі фестивальні локації поєднані на дорозі білою лінією, яка так чи так приведе тебе навіть туди, куди ти спочатку не збирався. За таким принципом у перший же день потрапляю на показ фільму «Посріблена вода. Автопортрет Сирії» (Silvered Water, Syria Self-Portrait), який відразу розриває – в прямому значенні слова – на шматочки. В простий мобільний телефон, на який нестерпно близько знято цей фільм, вміщується безмежний жах знищення цілого народу. Всі наступні ночі на фестивалі я не можу заснути від думки, що все це відбувається тут і тепер.

 

 

Замість стандартної червоної доріжки, на вході до фестивального центру під час церемоній відкриття та закриття організатори стелять на сцені червоний килим радянського зразка. Здавалося би, звичну, але й уже набридливу опцію – привітання на сцені від сильних світу цього – вони перетворюють на цілу виставу, де по черзі, не боячись «неправильних» запитань, висміюють кожного «важливого» гостя та самий факт присутності політичної складової на своєму ж заході. З першого ж дня вражає здатність чехів до самоіронії, що спонукає до роздумів: що було б, якби ми спробували спілкуватися в такому стилі з нашими представниками влади. Чи коли-небудь ми досягнемо такої свободи?

Темою фестивалю цьогоріч стала «Вічність». Так і проситься думка: якщо зможеш скласти для себе вічність у єдине ціле саме тут, «станеш сам собі володарем, отримаєш увесь світ і навіть пару нових ковзанів». Хоч як це потішно, але грати в крижані ігри розуму довелося біля багать, розкладених поруч кожної фестивальної локації. Як не біла лінія, так дим від багаття легко збирає всіх шукачів вічного докупи. Ці зустрічі біля вогню стали тим самим «другом» і водночас відгомоном дому, де ми, здавалося би, зовсім нещодавно збиралися біля таких же багать на Майдані й так само думали про вічне, свободу та справедливість.

 

 

Для мене в програмі фестивалю найкраще тема розкрилася в ретроспективі Артавазда Пелешяна та майстер-класі Віктора Косаковського. Перший – поглинає своєю естетикою. Його фільми змушують дивитися вглиб, сприймати прості речі як частину чогось більшого, цінного, вічного. Косаковський же спростив складне, чим і закарбував його у вічності. Що ми зазвичай відповідаємо, коли в нас запитують: навіщо ти займаєшся цією справою? В основному, починаємо вигадувати причини, пов’язані зі всезагальним благом, матеріальним аспектом, зручністю, самопожертвою, надаємо собі важливості. Насправді причина одна: наша справа просто має робити нас щасливими. І якщо це так – ти на своєму місці в тій самій вічності. Інших причин не потрібно.

 

 

Як представниця фестивалю, я брала участь у спеціальній програмі «Фестивальна ідентичність» (Festival Identity Programme). Однією із найбільш пам’ятних подій стала презентація в форматі «Печа-куча» (20 слайдів за 400 с), завдяки якій я стала учасницею ще дев’ятьох кінофестивалів у різних куточках світу: розважалася на запальних вечірках кінофестивалю True/False Film Fest у США, заглибилася в арт-складову фестивалю, що проходить у паризькому Центрі Помпіду  Hors Pistes of Centre Pompidou, втішилася перегляду класики документалістики на березі моря в рибальському селищі на Міжнародному кнофестивалі в Ізолі (Isola Cinema IFF) в Словенії, побувала в такій жаданій Португалії на Міжнародному незалежному кінофестивалі Indie Lisboa і навіть відчула всю масштабність підходу до кінематографу в Азії на багатотисячному показі просто неба на Пусанському міжнародному кінофестивалі в Південній Кореї. Ідеальний варіант для форсованого занурення в кінофестивальну індустрію для такої першокласниці, як я.

 

 

Під час підготовки до поїздки я заслужила на дзвінок від самого пана консула Чеської Республіки. Яким же було моє здивування, коли вже під час розмови з ним зрозуміла, що я абсолютною недостойна особа для відвідання «землі обіцяної». А всього лише попросила мультивізу, але не розписала графік своїх поїздок у Чехії мінімум на рік, що обурило все посольство й виставило мене взагалі невигідним кандидатом на візу. Після того, як консул досхочу накричався у слухавку, він все ж зміг вичавити з себе одноразову візу й пораду знайти якогось «поважного суб’єкта, який завірить, що йому потрібні мої візити на постійній основі».

 

 

Так вийшло, що тепер я маю відповдь пану консулу. Готель, у якому мене поселив фестиваль, був розташований за містом, і добиралась я туди на фестивальному шатлі майже завжди останнім рейсом із тим самим водієм. Водій на ім’я Вацлав дуже переймався, що я їжджу сама та переживав, чи знайдеться мені такий самий особистий водій після фестивалю. Якщо буде потрібно, він був би дуже радий у майбутньому доставляти мене цілою й неушкодженою додому. Шановний пане консуле, ви ж вважаєте працівників громадського транспорту поважними суб’єктами? Людина готова допомагати мені на постійній основі, а я радо буду відвідувати Їглаву на постійній основі.

 

Текст та фото: Тетяна Мала

21 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 31 — 9 
травня
червня 2024
Показ і дискусія: документування сексуального насильства, пов’язаного…
Новини
01 березня 2024
Показ і дискусія: документування сексуального насильства, пов’язаного з війною
Новини
01 березня 2024
Запрошуємо громадські організації до співтворення дискусійного майдан…
Новини
29 лютого 2024
Запрошуємо громадські організації до співтворення дискусійного майданчика на Docudays UA
Новини
29 лютого 2024
Грані незламності: показ та обговорення документального фільму «Євром…
Новини
19 лютого 2024
Грані незламності: показ та обговорення документального фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж»
Новини
19 лютого 2024
Запрошуємо до студентського журі Docudays UA-2024!
Новини
16 лютого 2024
Запрошуємо до студентського журі Docudays UA-2024!
Новини
16 лютого 2024
Катерина Горностай: «Прикол Docudays UA в тому, що це фестиваль докум…
Інтерв'ю
08 лютого 2024
Катерина Горностай: «Прикол Docudays UA в тому, що це фестиваль документального кіно, про який ніколи не знімали нічого на відео»
Інтерв'ю
08 лютого 2024
Каталог української документалістики
Новини
07 лютого 2024
Каталог української документалістики
Новини
07 лютого 2024
Конкурс на послуги з координування кінопрограм
Новини
18 січня 2024
Конкурс на послуги з координування кінопрограм
Новини
18 січня 2024