У травні програмна координаторка Docudays UA Оксана Карпович відвідала Міжнародний фестиваль документального кіно Hot Docs у Торонто, про що залишила свої нотатки.

Hot Docs уперше за три роки зустрів мене сонцем, а не дощем. З однієї квартири в іншу можна було доїхати на метро за 20 хвилин, але я обрала годинну подорож трамваєм (у Торонто він називається street car). Я також уперше відчула себе в цьому місті не українкою, а монреалькою.  У трамвай на кінцевій я зайшла, широко всміхаючись і привіталася до водія. Він подивився на мене як на божевільну і стримано пробурмотів щось у відповідь. Я зрозуміла, що тепло вітатися тут, як ми робимо це в Монреалі, не прийнято. Принаймні, у цьому трамваї, і з цим водієм. Сівши біля входу, я готувалась уважно роздивлятися вулиці. Але вже за кілька хвилин старий дідуган навпроти суворо попередив, що ці місця не для «малих дітей». Червоний трамвай повз, як змій, через увесь центр міста, залишаючи на тротуарах атлетичних чоловіків з їхніми собаками, китайські та в’єтнамські ресторани, кабак із назвою Village Idiot Pub, манікюрний салон Hollywood nails, вірян місцевих церков і зневірених безхатьків.   

Я вийшла посеред пустої недільної вулиці й заселилася до квартири приятеля моєї університетської подруги. Удома на мене чекала зворушлива записка з переліком імен усіх його котів та собаки, і побажанням почуватися як удома. Мій новий торонтський дім невипадковий. Його ласкавий власник – один із героїв документального фільму з драматичною назвою «15 причин для життя». Ця канадська стрічка була представлена в програмі Hot Docs два роки тому. Вона розповідає історії людей, які потрапили у різні незвичні або небезпечні ситуації. Про історію мого друга Адама Ноубоді (Nobody) знала вся громада Торонто. У 2010 році він узяв участь в антикапіталістичному протесті проти з’їзду Великої двадцятки, але без будь-яких причин, як це часто буває, був побитий копом. Після операції і кількох днів проведених у лікарні, Адам подав на поліцейського заяву в суд. Єдиним доказом його побиття, окрім зламаного носа і гематом на тілі, було відео зняте на мобільний кимось із протестувальників, і на якому було майже неможливо розпізнати обличчя кривдника. Завдяки старанням медіа особу поліцейського вдалося встановити. Суд засудив його до 45 днів ув’язнення.

Порівняно із тим, що відбувається в інших країнах, у тому числі з тим, що сталося в нашій, історія Адама – це цукерка. Але, разом із тим, вона дає надію, що завдяки маленьким перемогам справедливість у системі може бути відновлена, хоча б на прикладі справи однієї людини. Важливо, що ця історія сталася саме тут, у багатій демократичній країні, якій вдалося створити ореол святості навколо свого образу. За цим ореолом ховається напевно так само багато лицемірства й несправедливості, як і в бідніших країнах. Проблеми, які лежать на поверхні, скажімо в Україні, криються під темною ковдрою двояких законів у Канаді. Випадок Адама – це індикатор, червоний висип на порцеляновому тілі системи…

…Повернімося до фестивалю. Специфіка Hot Docs полягає в тому, що цей захід є більше бізнес-подією, аніж мистецькою. Це простір, де перетинаються канали багатьох організацій і компаній – продюсерських, дистриб’юторських, місце, куди з’їжджаються, аби знайти вигідних партнерів (з наголосом на першому слові). Це поле професійних медійників і режисерів із досвідом. І це треба розуміти, аби сповна оцінити важливість цьогорічної участі двох українських стрічок у програмі – повнометражного фільму Остапа Костюка «Жива ватра» (2014) і короткого – Поліни Кельм «Позитив» (2014).  Присутність цих фільмів і їхніх режисерів на Hot Docs – це презентація України у світі. Я з хвилюванням відвідувала покази фільмів, стежачи більше не за екраном, а за реакцією публіки і вслухаючись у кожне слово під час Q&A.

Я також певною мірою раділа, що ці фільми не стосуються Майдану. Якщо про Євромайдан широкий світ уже дещо почув, то про трьох монтажниць з київської студії хронікальних фільмів й останніх карпатських вівчарів ніколи не зміг би, якби не кіно. Абсолютно погоджуючись із Маріною Разбєжкіною, я вірю, що історії маленьких людей можуть дати глядачеві більший інсайт і спровокувати глибший інтерес, чим великі епічні теми і події, хоч й історичного масштабу. Фільми Поліни і Остапа – різні стилістично, але добре вписалися в міжнародні тенденції. Вони обидва по-своєму рефлексують над минулим і тим, як переживають його трансформації герої: аграрне минуле у випадку стрічки Остапа, радянське кіноминуле у фільмі Поліни.

З іншого боку, мені здалося дивним, що серед усього масиву фестивального кіно, не було жодного, що стосувався б актуальної війни на Сході України чи путінської пропаганди. Я покладаю великі надії на програму фестивалю наступного року і на тих режисерів, яким є що сказати про сьогодення.

…У проміжках між кінопоказами я блукаю між фестивальними локаціями. Надаю перевагу контакту з перехожими, тому не зазираю в мапу, а питаю у людей, як пройти туди чи туди. «Як пройти…?» – кажу я о 12 годині дня перехожій. Вона злякано повертає очі у мій бік, проходить повз, ігноруючи моє запитання, і продовжує дивитися. Через якусь секунду жіночка зупиняється і каже, мовляв, пробач, тут стільки божевільних на цій вулиці, я подумала ти одна з них. Можливо, дійсно «одна з них», думаю я, дякуючи їй.

…Я десантуюсь із червоного трамвая на вулиці Дандас. На перехресті очікує зеленого світла засмаглий спітнілий велосипедист. Він прискіпливо дивиться на мене, я швидко проковзую повз і чую навздогін хриплий голос, як у Тома Вейтса: «Who’s your dad, baby?» («Хто твій татко, мала?»). Ця фраза не раз лунатиме в моїй голові упродовж 6-годинної автобусної подорожі назад до Монреалю. Я згадуватиму всі побачені фільми, збуджені обличчя і сяючі усмішки фільммейкерів, чорні піджаки продюсерів і їхні білі кросівки, усіх наркоманів біля свого дому, Адама і його котів…

Дорога – мій татко, старий, відповідаю я. Вона водить мене з одного міста в інше, з французької в англійську, від одного фільму до наступного... Дорога і кіно – одні з 15-ти причин мого життя.

P.S. Загублена на сірих гайвеях, я читаю breaking posts на Фейсбуці з церемонії нагородження Hot Docs: «Неймовірна ніч, – пише Поліна Кельм – Спеціальна нагорода журі Остапу Костюку за фільм “Жива Ватра”!!!». А у приваті цитує мені Остапа: «Як ж казав їй, мала, куди ти їдеш? Цікаве ще попереду».

Текст: Оксана Карпович

Фото: Поліна Кельм