Якби ви спитали мене, чи хотіла би я пройти крізь «Інкубатор» ще раз, я сказала б: «О, так!» Коротка школа для дорослих, які ридають у перервах, мов діти, від утоми, напруження, кількості думок, що от-от можуть рознести голову. Проте спільний досвід роботи над фільмом, однакові переживання роблять «інкубаторців» гравцями однієї команди, що вболівають за цей світ.

Кілька сюжетів

Якби не режисер фільму «Аварійний вихід» Лівен Кортхоутс, ми ніколи не потрапили би до табору «Какума» в Кенії, куди в пошуках порятунку мчать біженці з Судану, Уганди, Сомалі. Табір виріс у ціле місто, тепер там 200 тисяч людей, і серед них – восьмирічна Ньяконг, яка щоразу розпитує новоприбулих, чи хтось бачив її маму.

Якби не команда фільму «Крісло їхнього батька», ми ніколи не проникли б у життя й квартиру двох самотніх ортодоксальних євреїв-близнюків. Їхній життєвий біль і загубленість передалися їхньому помешканню. Багатокімнатна нью-йоркська квартира обросла спогадами: старими липкими фотоальбомами, комп'ютерами зразка 90-х, шафами з речами батьків, яких давно вже немає в цьому світі. Розмова, що виникає між режисером і героями, стосується віри та питань, котрі, здавалося, були давно поховані під горою непотребу, на верхівці якої спить кіт.

Якби не мужня активістка Нанфу Ванг, яка зняла фільм «Дорога у Хайнан», ми ніколи не дізналися б, що в далекій китайській провінції представники місцевої влади зґвалтували шістьох школярів. Матері, котрі повстали проти цього факту, тепер переслідувані. Проте хвилю протестів підхопили активісти по всій країні. Здається, порятунок цього світу – на плечах документалістів, і ти несеш цю брилу на межі своїх можливостей.

Трейлери фільмів за посиланням.

Просто здають нерви

Фінальна сесія DOK.Incubator проходить у баптистській церкві. В кожній монтажній висить хрест у людській зріст, навіть у дитячій кімнаті, переобладнаній під потреби кінокоманди, є велике дерев’яне розп’яття. Найкраще місце для думок про вічне, віддалене від туристичного Лейпцигу. Організатори орендували велосипеди для всіх учасників, і ранковий десант «інкубаторців» цілий тиждень будить провінційне місто скрипом педалей.

У нас традиційні ранкові лекції, присвячені здебільшого фестивальній стратегії й організації прем’єрного показу фільму. Остання сесія передбачає готовий чорновий монтаж, а також полірування трейлера фільму з фінальною презентацію під час кінофестивалю DOK Leipzig. Перші три дні присвячені монтажу. До нас заходять монтажні куратори, які ведуть проекти наших колег, дивляться свіжим оком, радять, ходять курити, приходять знову, оголошують мозковий штурм, кличуть ще когось з коридору, ще раз дивляться. Врешті-решт, опівночі ми затверджуємо фінальний монтаж трейлера.

Наступні два дні відведені для написання промови та прогін презентації проекту.  «Уявіть, що ви – я!» – каже наша викладачка, продюсерка Зіґрід Дайкнер з Данії – впевнена в собі, чарівна жінка, котра в свої 45+ сміливо вдягає короткі спідниці та шортики а ля Кайлі Міноуґ. «Коли вийдете на сцену, дихайте, щоб подолати хвилювання, роздивіться всі кутки, знайдіть очима того, кому ви будете розповідати свою частину промови! Відкривайте рот широко, щоб вас було чути в найвіддаленішому куточку. Говоріть тільки по суті. На все про все у вас 10 хвилин. Вперед, поїхали!»

«Я не буду пітчингувати! – здають нерви у Лізи, продюсерки фінського проекту «Не журись!» (Cheer up!). Режисерка проекту знімає зараз інший фільм, вона не приїде. А ще у нас немає трейлера, я почуваюся невдахою і двоєчницею, я на сцену не піду». Зіґрід моментально змінює тон на дуже доброзичливий. «Однокласники» починають підбадьорювати Лізу. Вона ледь не плаче, але врешті-решт здається й обіцяє до завтра підготувати промову.

У вбиральні натикаюся на Енріку, продюсерку фільму «Крісло їхнього батька», яка заливається слізьми, жаліється, що всі сили пішли на монтаж, батарейки повністю розряджені й на презентацію не лишилося наснаги. Кажу їй: «Не розкисай, візьми себе в руки! Ти сильна жінка, давай-давай!» Енріка дякує й обіцяє зібрати останні сили для фінального виступу. Ступаючи пару кроків, я розумію, що зараз розридаюся сама, сідаю на задніх сходах церкви і плачу. Працюючи в кіно, часто доводиться бути людиною-орекстром і вміти все – від монтажу до пітчу, й від кількості роботи нерви просто здають. Просто здають нерви.

Великий день

Великий день підкрався непомітно. На сніданок усі учасники виходять вбрані, немов на весілля. Настрій в усіх урочистий, а долоні – спітнілі. Презентація проектів відбувається в маленькому, затишному кабаре.  Ми приходимо за годину до події, щоб постояти на сцені та перевірити всі кутки, а також потренуватися у перевтіленні: «Я – не я, я –Зіґрід!» Поступово потік людей окуповує глядацькі ряди: тут продюсери, комісійні редактори каналів, представники кінофондів, очільники фестивалів. Стає пекельно спекотно, і я шкодую, що вдягла светр, а не коктейльну сукню. Ця думка пульсує в голові разом з промовою, яку я мушу сказати другою, потім трейлер, а після нього – виступ режисера, демонструємо дві сцени з фільму, на завершення – заключне слово нашого продюсера Улдіса. Головне – нічого не переплутати. Нарешті вистава починається: мама воркшопу Андреа Прегхнова і колишній директор фестивалю DOK Leipzig Клаас Денільсон розповідають про півроку роботи у монтажній, про відра поту над кожним проектом і зізнаються в любові кожній команді, яка виходить на фінішну пряму. В цей момент я подумала, що якби не воркшоп, ми ще й досі знімали би наших шерифів у Старій Збур'ївці: бо хоч так, хоч сяк, зупинитися важко. Ти вистежуєш своїх героїв, проводиш роки в очікуванні якогось особливого моменту, ще кращої сцени, яка піднесе фільм на вищі орбіти, і раптом це стає способом твого життя. Але фільм, як відомо, народжується в монтажній, і потрібен зовнішній поштовх, щоб припинити знімати й туди перебратися.

На сцену одна за одною піднімаються команди. Це  момент, коли я пишаюся «однокласниками»: всі гарні, виважені, дотепні й зробили прекрасне кіно. Атмосфера в залі – дружня та розслаблена. Кожен проект представляє авторитет зі світу індустрії. Це може бути зацікавлений дистриб’ютор чи агент з продажів. Нас представляє комісійний редактор німецького каналу ZDF/ARTE Рейнгард Ломан. Ми піднімаємося на сцену передостанніми. Рейнгард бере мікрофон і виголошує палку промову про Україну, яку треба зрозуміти та підтримати, про те, що три роки він стежить за нашою роботою над «Шерифами» і, врешті-решт, переконав керівництво в тому, що цей фільм має вийти на їхньому каналі. Це неабияк нас підбадьорює, і ми виступаємо одним фронтом, вкладаючись рівно в дев’ять хвилин. Зіґрід шле повітряні цілунки з першого ряду.

Після презентації всі йдуть на ланч поверхом вище та сідають за столики з назвами своїх проектів. Ми пройшли інструктаж: на ланчі члени команди їдять по черзі, в одного рот має бути вільний, щоб розповідати про проект кожному потенційному партнерові.

Це ще не кінець, або Вперед працювати!

На заключній сесії «Інкубатора» ми сідаємо колом, немов посвячені. «Ну, сподіваюся, ви не думаєте, що це все? – питає нас Зіґрід. – Ви зробили тільки 50 % роботи, інші 50 % – це грамотне промо та гарна світова прем’єра.  Не сподівайтеся, що фестивалі зроблять для вас усе можливе, навіть не думайте, що дистриб’ютор буде працювати без вашого контролю. Ви весь час мусите перевіряти роботу по звітах й особисто. Саме ви мусите подбати про запрошення на покази важливих людей: купіть їм усім персональні квитки і роздайте. Придумайте, як зробити так, щоб зали були наповнені. Як тільки ви зловили себе на думці, що втомилися, хочете напитися чи просто потанцювати на якійсь із вечірок – ви провалили роботу».

Ми слухаємо зосереджено й урочисто. Попереду – справді багато роботи, однак після презентації сили ніби додалося, і ми готові мчати вперед.

P.S. Світова прем’єра «Українських шерифів» режисера Романа Бондарчука відбудеться на кінофестивалі  IDFA в Амстердамі 20 листопада. На 13-му Docudays UA запланована українська прем’єра фільму. Детальніше про проект за посиланням.

Про першу сесію DOK.Incubator читайте тут.

Про другу сесію DOK.Incubator читайте тут.

*DOK.Incubator – програма для документалістів, які хочуть удосконалити свій фільм, консультуючись із експертами з кіносфери, а також іншими учасниками. Проекти подають на стадії чорнового монтажу. Весь воркшоп ділиться на три тижневі сесії в Чехії та Словаччині, з фінальною презентацією проекту на Міжнародному Лейпцизькому кінофестивалі.  

Команда проекту «Українські шерифи»: режисер Роман Бондарчук, режисер монтажу Катерина Горностай, продюсер Дар’я Аверченко, продюсер Улдіс Секуліс.

Текст: Дар'я Аверченко, PR-директорка Docudays UA, продюсерка

Фото: Улдіс Секуліс, продюсер