11 червня ми зібрали друзів фестивалю Docudays UA та експертів з прав людини в нашому офісі, щоб поспілкуватися про можливості ширшого використання документальних фільмів для вдосконалення демократії в Україні.

Документальне кіно для патрульної служби 

Напередодні зустрічі в офісі Docudays UA ми провели тестовий показ документального фільму «Грішна хвороба» для курсантів нової патрульної служби Києва. У фільмі показано, як російська поліція розганяє мирну акцію людей, що живуть з ВІЧ. Потім курсанти оговорювали фільм і ділилися думками про дотримання прав людини у майбутній роботі. Модерувала обговорення відома правозахисниця, голова Правління Центру Громадських Свобод, викладач прав людини на навчальних курсах для нової патрульної служби Олександра Матвійчук.

Про враження курсантів Олександра розповіла: «Перший показ пройшов успішно. У нас було 10 груп, 20-хвилинний уривок з фільму, була погана акустика, бо робили це на базі Академії МВС, яка знаходиться далеко не у Кембриджі, був поганий звук і картинка, бо на екран падало світло. А попри це у нас була чудова дискусія, людей зачепили різні сторони навіть 20-хвилинного фрагменту. І, ви знаєте, ми в кінці провели анонімне опитування і попросили людей, які хочуть витратити свій час на те, щоб дати нам рекомендації, як впроваджувати це на майбутнє, і чи взагалі ця методика того варта. Там було кілька десятків людей, які дали нам відгуки, і вони писали: так, це потрібно, і ми вважаємо це корисним, ми вже випускаємося, але для наших колег в інших містах таке потрібно застосовувати».

Член експертної ради з реформування Міністерства внутрішніх справ України Анастасія Леухіна, яка допомагала нам організувати показ фільму на курсах нової патрульної служби, також завітала на зустріч з командою Docudays UA, щоб поділитися враженнями і планами: «Я дуже вдячна Docudays UA за те, що вони запропонували цей проект, і ми змогли показати фільм «Грішна хвороба». Він дуже наближений до нашої реальності і до історії ставлення міліції до громадських заходів. У майбутньому ми б хотіли зробити добірку коротких фільмів і рекомендувати включити їх до програми підготовки патрульних. Для того, щоб інструктори, які будуть навчати групи в інших містах України, могли мати доступ до цих історій».

Пошуки діалогу в умовах війни

Особливим успіхом організатори кіноклубів медіапросвіти з прав людини Docudays UA - DOCU/КЛУБів - вважають роботу на Сході України. Ми розповіли про людей, які відкривають кіноклуби в маленьких українських містах на Сході, про тих, хто в умовах війни шукає можливості показувати документальні фільми і говорити про права людини.

Алла Тютюнник, керівник проекту «Кампанія за права людини інструментами міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA», член оргкомітету фестивалю Docudays UA:

– У нас уже є дуже успішний кіноклуб у Краматорську, також у Маріуполі, Сєверодонецьку, Бердянську, на черзі – Новопсков, Лисичанськ, Лозова, Дружківка, Костянтинівка... Ми хочемо відкрити якнайбільше кіноклубів на Сході. Хочу зазначити, що ця важлива робота стала можливою завдяки підтримці Представництва Євросоюзу в Україні та Фонду розвитку демократії (США). Чому важливо відкривати там кіноклуби? Будемо чесними, є все таки різниця між сприйняттям того, що відбувається в Україні, в людей, які живуть там і, наприклад, у Херсоні. Тамтешні люди не дуже охоче йдуть на контакт з людьми, які приїздять з інших регіонів розказувати їм про права людини і переваги демократичного устрою. І треба знайти форму, яка допоможе зав’язати діалог. І кіноклуби – це найкраща форма, бо ми не кажемо, що зараз ми вам прочитаємо лекцію, як вам правильно жити, а запрошуємо прийти подивитися кіно про те, як живуть інші люди, а вже потім захочете - поговоримо, не захочете – не поговоримо. І, як виявилося, вони хочуть говорити. Тобто, кіно може бути інструментом встановлення діалогу і пошуку порозуміння.

Микола Козирєв, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини

– У людей зараз є запит на правду, на справедливість і хочеться сказати – на право, але, на жаль, цей запит ще не до кінця осмислений. Наше суспільство переживає етап трансформації від тієї стадії, коли основні проблеми життя вирішувало насильство, до стадії, коли домінувати повинне право, а не насильство. Сучасна війна на Сході дуже виразно ілюструє цю ситуацію. Схід дуже відстав від решти регіонів саме у питанні, як регулювати суспільні відносини – з точки зору права, чи насильства. Там більше насильства. Схід зараз – це клубок протиріч, і туди зараз більше, ніж кудись іще, треба нести розуміння життя крізь призму естетичного сприйняття, показати інші історії життя людей за допомогою кіно, а потім зав’язати з ними розмову. Це надзвичайно важлива просвітницька місія DOCU/КЛУБу, з точки зору культивування правового розуміння життя.

Вибори в китайській школі... майже, як в Україні

На зустрічі ми запропонували подивитися фільм з колекції DOCU/КЛУБу «Голосуйте за мене, будь ласка!» китайського режисера Вейдзюнь Чена. Ця стрічка зблизька показує третій клас початкової школи в місті Ухань, що в Центральному Китаї. Тут дітям вперше запропонували вибрати старосту за демократичними принципами. Троє восьмирічних школярів змагаються за місце старости класу. Троє головних героїв та їхні батьки беруться до справи, використовуючи різноманітні методи: складання стратегії виборчої кампанії, спонукання, підкуп виборців, збір компромату на суперників та передвиборчі нездійсненні обіцянки. Ці школярі поки не залежать від соціальних обмежень, як їхні батьки, тому віддзеркалюють панівні суспільні цінності. Наводимо найцікавіші фрагменти обговорення.

Надія Чушак, координаторка правозахисних програм Docudays UA, модератор зустрічі:

- Події фільму «Голосуйте за мене, будь ласка» викликають чіткі асоціації з виборчими процесами в Україні. Пропоную спробувати з’ясувати, чому демократія не така ефективна, як хотілося б, та як подолати причини, які її спотворюють.

Микола Козирєв:

- Я не знаю, наскільки ця шкільна модель ілюструє велике життя в Китаї, але, тим не менше, фільм дуже показовий. Обрано дуже вдале рішення для фільму – працювати з дітьми. Я дивуюся, наскільки вони безпосередні, наскільки вони чесні, їх не можна змусити фальшивити, одразу б було видно, що вони вимушено грають свої ролі, а тут було реальне активне життя дітей. Так, була допомога від батьків. Але ж це восьмирічні діти. І в будь-якому суспільстві батьки допомагають дітям. Ми можемо лише порадіти тому, наскільки у фільмі добре показана нова модель суспільних відносин для Китаю. І ми для себе відчуваємо схожість подій фільму і того, що відбувається під час виборів у нас. Нас вже вимучили ці фальшиві імітаційні вибори, підкуп голосів виборців, політична корупція і таке інше. Тому китайський досвід, сфокусований на дітях, нам дуже цікавий.  

Мар’яна Савченко, сходознавець, музичний режисер, координатор освітньо-творчих проектів у Capital Mandarin і Imagine (Пекін):

- Я дуже здивована, як дозволили у китайській школі проводити такий експеримент. Можливо, посприяло те, що це був період підготовки та проведення Олімпійських ігор у країні, якраз тоді було багато таких послаблень. Та зараз у Китаї проголошений новий курс, у якому слово «демократія» просто не фігурує. Для китайців це слово – пустий звук. У Китаї говорять про те, що їм не потрібні демократичні цінності, вони вважають, що це не єдиний шлях розвитку суспільства.  Що вже й казати про права людини – це для Китаю взагалі не цінність.

Микола Козирєв:

- До речі, у фільмі не фігурували слова «демократія» чи «права людини». Єдине, на що я звернув увагу, так це на фразу вчительки: «Вибори – це свята справа». Мене ця фраза трохи зачепила. Цікаво, наскільки діти сприйняли її слова? Можливо, вибори для них справді мають важливе значення. У тому, що Ви кажете (звернення до Мар’яни) про існування у китайському суспільстві курсу, в якому не фігурують права людини, я з Вами погоджуюся. Розвиток диктаторського суспільства у Китаї відбувався не за класичною моделлю нав’язування, а за активної участі і згоди населення, особливо сільського.

Запит на права з’являється тоді, коли автономна особистість має свій інтерес, який треба захищати, або силою, або за допомогою закону. І цей вибір завжди трапляється на певному етапі розвитку суспільства. Як Китай буде розвиватися далі – невідомо. Та оскільки я говорив про аналогію з нашою ситуацією, то ми дійшли до стадії, коли право стає більш ефективним, аніж будь-яка інша сила. І вибори – це один із елементів права. Я хочу звернути увагу на хлопчика, який за допомогою батька знайшов ефективний матеріальний ресурс у вигляді подарункової поїздки для своїх однокласників, об’єднав клас навколо себе і його обрали.

Алла Тютюнник:

- Така ситуація просто жахлива! Вона приводить нас до вічного вибору «за гречку». У мене навіть закрадається думка, що така людська природа: як тільки з’являється можливість  вибирати владу, одразу вилізають на поверхню всі негативні якості і батьків, і дітей. Ось приклад. У 1994 році в Україні почали практикувати дитячі табори за моделлю місцевого самоврядування, де діти балотувалися та обирали мера. Я була одним з організаторів такого табору в Херсоні, ми довго готувалися і планували “місто Січеград”, вчили дітей самоврядуванню, чесних виборів. Від кожного загону були свої кандидати – молодші й старші. Але виграв наймолодший хлопчик, якому було 9 років. Він пообіцяв: «Якщо оберете мене, ми втопимо всіх вожатих у річці!». І діти проголосували за те, щоб втопити вожатих у річці. Хоча всі знали, що це – неправда. І ніхто не міг пояснити: чому вони хочуть їх втопити? Тож у мене є багато питань до виборчої форми організації суспільства: чи справді це найкращий спосіб? Це метод, який пробуджує в багатьох із нас найгірші якості. Суспільство мусить створити щось ефективніше.

Ігор Грабович, кінокритик:

- Можливо, ми надто загально сприймаємо ситуацію. За китайцями багатовікова культура створення соціуму і вони, очевидно, відтворюють ті традиції, на яких вони виховані.

Алла Тютюнник:

- Я бачу у цьому фільмі усі ті методи, які застосовують і в нас. І різниця в тому, що китайський хлопчик підкуповував однокласників, даруючи в день виборів красиві листівки, а в нас кандидати роздають гречку.

Анастасія Леухіна:

- Критикувати Китай і бачити їх недоліки простіше, ніж свої. Але у цьому фільмі ми бачимо себе. І ми можемо про це не сказати вголос, нам може бути складно у цьому зізнатися, але ми це проживаємо, і в цьому особливість документалістики. У фільмі дуже добре показана обмеженість виборчої демократії. В Україні зараз новий етап, коли ми усіх хочемо вибирати, – прокурорів, членів антикорупційного бюро, міліціонерів… Це тому, що ми поки не придумали більш якісного способу участі громадян у прийнятті рішень на рівні державної політики. Треба шукати інший спосіб, тому що виборча демократія в такому форматі не працює.

Микола Козирєв:

- Або спочатку спробувати до кінця зрозуміти, а чому саме не працює?

Ігор Грабович:

- Є маркери, які визначають належність до певної цивілізації. У фільмі все-таки показана не європейська цивілізація.

Анастасія Леухіна:

- Можна стверджувати, що Україна - це також не до кінця європейська модель цивілізації.

Ігор Грабович:

- Але можливо, ми все ж не будемо повністю ототожнювати себе з китайським суспільством, варто голосувати, обирати людей, намагатися зробити суспільство прозорим.

Людмила Соколенко, журналіст:

- Микола Кузьмич поставив правильне питання. Треба спочатку розібратися, чому ж демократія не працює?

Алла Тютюнник

- Тому що завжди є «споживачі гречки». Доки лишатимуться ті, хто голосує за передвиборчі матеріальні бонуси, демократія не зможе виконувати свою первинну функцію.

Микола Козирєв:

- Люди голосують за гречку, тому що в більшості з них немає ніякої власності, яку б вони хотіли всерйоз захищати. Люди дуже бідні. Коли ми подолаємо бідність, коли в нашій країні з’явиться середній клас, який матиме, що захищати, люди перестануть голосувати за гречку.

Тетяна Мала