Режисерка Катерина Горностай відвідала Гельсінський документальний фестиваль DocPoint, де представляла фільм «Євромайдан. Чорновий монтаж». Там вона зустріла людей, котрі щебечуть, наче птахи, та австрійських режисерів, які пам’ятають український «Правий сектор».

Фінляндія – це якась така далека й засніжена точка дитячого глобуса, де живе у хижці фінка, одна з тих добрих зустрічних, що направили Герду в пошуках Кая. Тим часом, виявляється, що ця точка віддалена від Києва всього на 2 години 20 хвилин,  якщо летіти зі швидкістю 600 кілометрів на годину. Проте я подорожувала туди цілий день. Сидячи у Ризькому аеропорту і  чекаючи пересадки на літак у Гельсінкі, я намагалась згадати, що іще пам’ятаю про Фінляндію. Пам’ятала я лише документальний фільм «Панк-синдром», під який колись заснула на показі. І мені снились люди, що говорять фінською мовою, начебто щебечуть, мов птахи.

Анья

Зустріла мене в аеропорту, така маленька на зріст і дуже привітна. Не мала двох пальців на правій руці. Я відчула, коли ми потиснули одна одній руки. Вона часто ховала долоню в рукав куртки. А я так і не наважилася спитати — чому так. Але ця її особливість заворожувала мене.

Анья провела зі мною увесь день, показала всі книгарні в околицях центру, де ми навіть знайшли книгу «Україна – центр Європи» з відміченим на нашій карті Раховом на обкладинці. Ми багато говорили, порівнюючи спокійну Фінляндію і бурхливу зараз Україну. І риси її країни, що стосувались сфери загальних знань, набували якихось персональних рис.

- Ти знаєш Акі Каурісмякі?  Так, це наш режисер. А Туве Янсон — наша письменниця. Художники? Ти, мабуть, чула про Тома з Фінляндії — це найвідоміший!

Том із Фінляндії, певно б, не був сприйнятий у нас як національний митець, маючи в арсеналі такі теми, як секс і гомосексуальність. І тим прекраснішими мені здалися фіни, що так поважають і шанують його.

Марта

У Марти на візитівці було написано сміливе film journalist. Сама із Польщі, живе у Гельсінкі зі своїм нареченим (режисером, до речі). Вона дуже гарна й кмітлива, ловила себе на думці, що задивляюсь на неї. Ми вимкнули диктофон десь через 40 хвилин розмови, але продовжили говорити, вона — перфектною англійською, я — імперфектною. В цілому ми провели разом близько двох годин, говорячи про кіно, про Україну й Польщу, про війну і мир. Я переймалась, що розказую нецікаво і по-дитячому сиплю страхами, які ми всі переживаємо зараз тут, удома. Але вона лишилась, і вислухала, і поділилася своїми страхами у відповідь. Це було набагато більше, ніж звичайне інтерв'ю. І таке було зі мною вперше.

«Фашисти»

Це певно найдальша країна, в якій я поки що супроводжувала «Євромайдан. Чорновий монтаж». Мені здавалось, тут усе сприйматиметься холодніше, повільніше і спокійніше. І в цьому сенсі я не помилилась. Окрім декількох людей з нашої діаспори, що реагували болісно і стривожено, інші глядачі лишались розсудливими та академічно зацікавленими. Для мене це була перша англомовна дискусія після показу, для Аньї - перший досвід модераторства дискусій. Ми трохи розійшлися, я говорила багато і схвильовано, махала руками. Але останнє питання поставило мене в ступор:

- Скажіть, а як студенти реагували на присутність на Майдані право-радикальних фашистських угрупувань?

 За рамками нашого медіа-простору мене особливо болісно кольнуло це слово «фашисти». Проте незабаром я розуміла, що інтелігентний на вигляд хлопець вичитав його з безлічі аналітичних статей і слід сприймати людину, яку ту, що «в темі», а не ту, що має упереджене ставлення до ситуації в Україні. Тому я довго намагалася пояснити, що ідеологічних «фашистів» у нас немає і не було, що радикалізувався «Майдан» на вимогу самозахисту, що студенти стояли пліч-о-пліч з робітниками, футбольними хулами і пенсіонерами. «І знаєте, ми цього слова не знали, доки не почули його з російської пропаганди», - закінчила я.

«Макс та інші»

Цей фільм, що розповідає історію гомосексуальної пари, так і не вдалося побачити на цьогорічній «Молодості», бо бійці із «Правого сектора» тоді заблокували показ у «Кінопанорамі», мотивуючи свої дії словами «Не допустимо розповсюдження содомії!». Виявляється, в той момент у залі був автор стрічки - австрієць Річард Россман. Перед показом у Гельсінкі він розповів публіці саме цю історію.

Наступного дня ми випадково зустрілись, я подякувала йому за фільм, а також за те, що вдалося, сидячи у темному залі, побути в Києві (частина стрічки знята тут) і побачити своє місто і своїх людей (один із героїв до того ж українець) очима іншої людини. Річард розказав, як страшно було  того вечора у «Кінопанорамі» й похвалився книгою, котру придбав у Гельсінкі — артбуком із роботами Тома з Фінляндії.

«Максім»

Одна з локацій фестивалю. Привітний маленький, на дві зали кінотеатр. Його планують перебудувати на готель. У фейсбук-спільноті «Захистимо Максім» уже понад 14 тисяч людей. Фіни дуже люблять цей заклад, бо саме в ньому досі показують артхаус  та європейське кіно. Ця історія до щему нагадала історію нашого «Жовтня».

На останньому показі фесту його організаторка вийшла подякувати глядачам за цікавість: «Цього року ми побили рекорди з відвідувань», – сказала вона. А потім додала ще кілька речень фінською пташиною мовою, яку я, звісно ж, не змогла розтлумачити, але присвячена ця промова була саме кінотеатру.

Фінська затока

Неймовірне відчуття бачити таку широку воду взимку. І такі великі кораблі, пришвартовані біля пірса з чортовим колесом. Фотографую затоку телефоном. «I can take a picture of you», – каже чоловік, що йшов повз мене. «Тhank’s, but I don't like me on photos». Стоїмо мовчки кілька хвилин. Пауза досить довга, але спокійна. Дивимось на затоку. Чоловік дістає з кишені мильничку, теж фотографує той же краєвид. Питаю: «Maybe I'll take a picture of you?». Він простягає мильничку: «Yes, please».

І знову про літаки

Це дивно, але чим більше доводилося подорожувати літаками, тим сильніше їх боялася. Мені здалося, це тому, що ми просто почали відчувати присутність смерті у житті набагато гостріше, ніж це було ще півтора року тому. Не знаю, як із цим бути, але бачу  лише один вихід – літати ще частіше. Чим частіше твій літак вдало стартує і приземляється, тим менше того страху. До того ж навіть короткі мандрівки в інший світ — де найсмачніша в крані вода, де люди ходять у кіно не для того, щоби втекти на деякий час від реальності, а просто так — такі мандрівки дають надію, що все колись і в нас буде добре.

Катерина Горностай, український режисер